День науки. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента (№ 145/97 від 14 лютого 1997 р.) щорічно у третю суботу травня
Україна не має жодного Нобелівського лауреата. Це при тому, що Нобелівську премію видають вже понад сто років. Ця відзнака вже багато десятиліть просто «вислизає» від України. Хоча в нашій державі народилося мінімум шестеро Нобелівських лауреатів, які, нажаль, отримали нагороду як громадяни інших держав.
Це Ілля Мечников, який народився в Куп’янському повіті на Харківщині. Він лауреат 1908 року за дослідження з імунології.
Мікробіолог Зельман Ваксман родом із Прилук на Чернігівщині, громадянин Сполучених Штатів Америки. Одержав премію в 1952 році за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика проти туберкульозу.
Роальд Гофман із Золочева на Львівщині, професор Гарварду і громадянин США, став лауреатом у 1981 р. за розроблення теорії перебігу хімічних реакцій.
Саймон Кузнець, родом із Харкова, був удостоєний премії Нобеля з економіки (1971 р.) «за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, що призвело до нового і глибшого розуміння як економічної і соціальної структури, так і процесу розвитку».
Георгій Шарпак, громадянин Франції, рівненчанин за походженням (нобеліант 1992 р.) – фізик. Його детекторні камери – унікальний світовий винахід.
Лауреатом з літератури у 1966 р. став громадянин Ізраїлю Шмуель Йозеф Агнон, що народився в Бучачі на Тернопільщині. Премія була присуджена за «глибоке оригінальне мистецтво оповіді, навіяне єврейськими народними мотивами».
Наприкінці 1980-х років професор Платон Костюк був кандидатом на премію Нобеля за дослідження біофізики кальцієвих каналів. Але премію одержали англійські вчені за абсолютно таке ж відкриття. Коли трапляється неприхована упередженість, стає образливо і за такі вчинки, і за Нобелівський комітет.
У нас немає лауреатів Нобелівської премії з літератури. Але є ті, хто був надзвичайно близько до такої нагороди. Певно, найближче був Іван Франко, «справді найвизначніший письменник сучасної Європи», як писав про нього до Нобелівського комітету з Відня Йозеф Застирець. Але подання 1915 року запізнилось, наступного року Іван Франко помер.
Абсолютно реально було одержати премію Нобеля В. Винниченку за «Сонячну машину» (1927), тим більше, що його твори перекладали і п’єси ставили у відомих театрах світу. Але ні Р. Ролан, ні Г. Брандес не написали передмови до роману, що було б прямим виходом для подання на премію Нобеля.
Тодось Осьмачка у 1956 році висунув себе сам – результат відомий. Видатний учений, академік кількох академій наук Омелян Пріцак у 1966 році висував Павла Тичину і в 1970 році Миколу Бажана, але Тичину обійшли, а Бажан сам зняв свою кандидатуру, знаючи, що свого часу було з Пастернаком (Нобелівська премія як клеймо «зрадника Батьківщини»).
У 1980 році Улас Самчук також був одним із кандидатів (трилогія «Волинь»).
У 1985 році Генріх Бьолль, чий авторитет у світі був беззаперечний, висунув на здобуття премії Василя Стуса, ув’язненого на той час. Але смерть поета-дисидента 4 вересня 1985 року «зняла» цю кандидатуру.
У 1989 році після повторної публікації англійською мовою «Собору» Олеся Гончара, українська діаспора почала клопотатися про висунення автора на премію Нобеля. Ідею підтримали і в Україні, але безрезультатно.
Нині в Україні є письменники, гідні премії Нобеля. Це, зокрема, Ліна Костенко, Валерій Шевчук та інші. Перелік можна продовжити. Підростає молоде покоління. Кожної осені, чекаючи повідомлень із засідань Нобелівського комітету, сподіваємося на звістку про першого українського нобеліанта.
